ДЕСОВЄТІЗАЦІЯ
Запит витікає прямим чином з декомунізації, яку потужно підтримали молоді українці та ті критично мислячі представники старшого покоління, які згодні зі словами Леся Курбаса: «Комунізм несумісний з природою людини, як вогонь з водою».
Події останніх двох років прямо вказують на історичну безперспективність прихованих зусиль посадовців та політиків, спрямованих на збереження статус-кво, що опирається на радянську за сутністю модель організації освіти школярів. Колегам, котрі зберігають ностальгію за радянським минулим, раджу почитати архівні документи про матеріальне забезпечення вчителів, лікарів та інших інтелектуалів за царських часів, або розпитати тих, хто знає із середини шкільний світ, наприклад, у країнах Африки чи Азії.
У чому конкретно може полягати альтернатива як радянській, так і пострадянській системі шкільної освіти як більш ефективна та просто більш людяна?
Перш за все у запровадженні практик, які будуть виключати:
- «тотальний, дріб’язковий, ілюзорний, неефективний, надлишковий контроль за діяльністю усіх учасників освітнього процесу» (цитую Віктора Громового);
- чиновницький диктат у питаннях змісту шкільної освіти та форм діяльності;
- тіньові можливості до бюрократичного перерозподілу суспільних грошей;
- профанацію сутності діяльності колегіальних органів самоврядування тощо.
Яким же чином можуть бути досяжними такі практики в освіті?
У першу чергу, завдяки переходу на відкриті процедури супроводу колегіальної управлінської діяльності та перебіг всієї діяльності як такої. Наприклад, формування державного електронного реєстру усіх здобувачів освіти. Він міститиме всю інформацію про кожного, хто здобув загальну
середню освіту: оцінки за рік та за державну підсумкову атестацію, особисті показники
ЗНО.
Відтак не тільки відпала б вся та суєта, що супроводжує як централізований друк пластикових атестатів, так і пропозиції повернення до видачі паперових атестатів, що почали лунати. Не треба буде взагалі їх виготовляти, адже буде досить звернутися до реєстру і зробити необхідну скан-копію. При цьому у держави відпаде потреба у перманентній і безперспективній боротьбі проти підробок.
Освітянська спільнота очікує на звільнення від практик, характерних радянському тоталітаризму на державному рівні та авторитаризму на всіх локальних. Нація вже давно доросла до того, щоб відкритість та гласність, комунікації та обговорення здійснювалися засобами цифрових електронних форм їх супроводу, фіксації висновків, рішень, планів тощо та їх оприлюднення.
ГРОМАДЯНСЬКІСТЬ
Мова про ту ГРОМАДЯНСЬКІСТЬ, котра рухає кожним громадянином, свідомим своїх прав і обов'язків бути відповідальним за своє та держави становище.
Таким чином формується у національній системі освіти такий стан справ, за яких вона має гідний часу рівень громадянськості?
Усе одночасно і просто, і складно.
По-перше, - це делегування повноважень, довіри та відповідальності безпосередньо на базовий рівень учасників освітньої діяльності.
Цей контекст потребує особливої уваги, бо у нас не акцентується на тому, що ніде у світі власник не керує своєї власністю прямим чином. Це стосується також і власності державної. Зазвичай управління здійснюють найняті менеджери. Відтак дбайливий власник шукає щонайкращі методики відбору ефективних та порядних управлінців. Але наша влада цим досі по-справжньому не переймається, що лишає системі посттоталітарні ризики.
У цьому контексті актуальним стає конкурсний відбір на посади керівників суспільно значимих базових осередків, освітянських у тому числі. Мова про такий конкурс, де б самі педагогічні посади стали більш престижними, ніж чиновницько-процедурні. Саме такий акцент у кадровій політиці здатен започаткувати реальний механізм ефективного управління державною власністю. Звісно, реальна престижність починається з розміру окладу та наявності, наприклад, відомчого житла для керівників. Останнє є потрібним, щоб підтримувати ротацію керівників, без чого лишаються ризики кумівства та підлабузництва.
Тільки завдяки націленій на ефективне управління процедурі відбору (не плутати з призначенням висуванців) можна мати дійсно ВПЛИВОВИХ управлінців. Теперішні директори, котрі вимушені заглядати до рота чи не кожному чиновнику апріорі не можуть бути такими. Тим більше, що за теперішніх зарплат маємо протилежний ефект: гарні спеціалісти від посад відмовляються, а приміром посередній вчитель історії завше згоден. А чому б і ні: все ж краще, ніж проводити уроки, а навчитись писати будь-які «актуальні» звіти для гуманітарія не є проблемою. Ми хоча й задекларували, приміром, конкурсну форму призначень на посаду директора школи, але все одно лишили у ній вирішальну роль за місцевою бюрократією.
Наживо знаю, що алжирським чи французьким директорам зовсім не потрібно заглядати в очі чиновнику, бо там, наприклад, повністю відсутні тижневі чи щомісячні наради, інструкції, директиви, вказівки чи вимоги місцевих чиновників. Тамтешнім заступникам директорів не потрібно готувати для відомчих управлінь звіти, інформаційні листи, копії власних планів роботи тощо. Тамтешні вчителі позбавлені приниження від того, щоб їм вказували як «треба проводити» той чи інший урок. Просто кожен робить свою справу в атмосфері професійної довіри та у відповідності до делегованих ПОВНОВАЖЕНЬ. Кожен один одному є партнером, у тому числі й чиновникам. Між партнерами діє не ієрархічна підпорядкованість за принципом «я начальник – ти дурень, ти начальник – я дурень», а горизонтальна співпраця заради результативної діяльності в очах громади.
По-друге, - це існування інституту незалежних від будь-кого механізмів оцінювання рівня якості освітньої діяльності. На основічого, наприклад, прийматимуться рішення прямої дії як щодо підвищення окладу, так і відсторонення від займаної посади.
Приміром, як було з моїм колишнім директором алжирського ліцею – він спробував дізнатися шифр атестаційної роботи своєї доньки під час незалежних випускних екзаменів. Прилетів зі столиці інспектор і негайно відсторонив його від посади лише за СПРОБУ порушити ЗАКОН, бо шифр ніхто поза спиною колег йому так і не надав.
По-третє, - це інституційна формалізація (не плутати з формалізмом) партнерства між освітянами та громадою до рівня конкретних чітких процедур взаємодії.
За уважного аналізу нескладно помітити, що звичайний формат зібрань, коли освітянський менеджмент зустрічається з педагогами спрацьовує у рази гірше ніж коли те ж саме відбувається у РОЗШИРЕНОМУ партнерському форматі.
Наприклад, для практичного просування НОВОЇ освітньої моделі до зали збираються одночасно менеджмент, вчителі, батьки і учні. Хоча б старшокласники. Крім того, про зібрання інформують всю громаду: журналістів, інтернет-користувачів, перехожих. Вхід оголошується вільним для будь-кого з бажаючих. Зрозуміло, що менеджмент має на конкретних речах показати аудиторії ЯК нова модель спонукатиме (зверніть увагу, саме спонукатиме, а не лише закликатиме, запрошуватиме тощо) працювати КРАЩЕ як вчителів, так і учнів. Це для батьківської громади та громадськості є головним очікуванням.
При цьому менеджмент апелює до батьків з наголосом на очікування ними бачити своїх дітей працьовитими, старанними, без розрахунку на шахрайство чи списування. Звісно, їхня надія на вчителів, які за новою моделлю звільнять батьків від вимушеності, наприклад, виконувати зі своїми дітьми домашні завдання чи винаймати для них репетиторів. Таке залучення всіх освітніх стейкхолдерів до ВИГІДНОГО своєю прагматичністю ПРОЕКТУ і не дозволить потім все спустити на гальмах, адже запускався той публічний проект, що отримав зацікавлену підтримки громади.
ДЕБЮРОКРАТИЗАЦІЯ
Зрозуміло, зміни базового рівня не будуть можливими до тих пір, доки наші міністерства гратимуть роль управлінців галуззю. Це ж у сучасному світі все рівно, що жабі пнутися на тин – досить порівняти з іншими (демократичними) країнами свої показники та ще й на фоні нашого потужного природо-ресурсного потенціалу (Україна у першій двадцятці країн світу). Суспільно цінний продукт робиться не у міністерствах, а на базовому виконавському рівні.
Місією міністерств є подбати про суспільно-економічні, правові, культурно-освітні умови діяльності прямих творців наукового, культурного, освітнього та продуктивно-сервісного продукту. Не можуть столичні посадовці сушити голови над проблемою як навчати чи лікувати. Натомість вони мають створити такі правила діяльності, щоб був мінімум тих, хто не хоче вчитися чи тих, хто діє як ворог власному здоров’ю.
У той же час не варто виносити чиновника за межі справи, адже він потрібен суспільству як перманентний генератор стандартизованого документообігу та гарант здійснення суспільних регуляторних процедур. Як мінімум. Тільки й треба, щоб чиновник не виходив за межі тих стандартів життя, які передбачають звичайні статки і щоночі мав міцний сон. Чиновник не має уособлювати у собі носія тіньових корупційних оборудок.
Останнє є чи не головним базовим елементом реформ у сподіваннях мільйонів українців. Звісно, що як центральний, так і регіональний менеджмент має попрацювати, щоб дійсно«виголошення моральних цінностей було не політичною самоціллю, а засобом для покращення якості життя» (цитую М. Ліпмана). Громада очікує на те, щоб і освітній менеджмент опирався на формулу: «Не існує відсталих систем, а бувають відсталі моделі управління».
Для рядового українського вчителя першим індикатором справжньої реформи освіти буде, наприклад, ось таке: «Кількість кімнат у квартирі вчителя має дорівнювати, як мінімум, числу членів родини плюс одна загальна кімната», що у свій час почув автор цієї статті в Алжирі, коли довелось півтора місяці тимчасово жити у двокімнатній квартирі. На питання: «Чому б не закріпити її за мною на весь термін роботи?» була відповідь: «Вас з дружиною та донькою троє, а тому ми не маємо права оформляти на вас таке обмежене житло» (!!!)
Натомість українському вчительству влада пропонує як реформу самим собі описати різні варіанти змін освітньої справи, залишаючи його при цьому в умовах матеріально-культурних обмежень. А ми й раденькі повиступати один перед одним, щоб хоч так пересвідчитися у своїй якби значимості. Звісно, що ніяке покращення існуючого чи, навіть, механічне його звільнення від деяких бюрократичних пут не приведе старий функціонал до новоякісного стану. Одного очищення як такого замало. Потрібен кардинально новий управлінсько-організаційний функціонал. Наприклад, як у Франції, де діє наступна модель відбору на педагогічні посади.
По-перше, вся країна знає з відкритих джерел про ВСІ вакантні педагогічні посади: від директора до помічника вчителя.
По-друге, кожен претендент вільний вибирати відповідне його статусу нове місце роботи у будь-якому закладі країни.
По-третє, йому весь час відомо хто ще претендує на те ж саме місце.
По-четверте, є відкритою для всіх сумарна кількість балів особи-претендента, яка відображає рівень його професійності. Вона весь час висвічується у його електронному досьє.
По-п’яте, всі знають, що сумарний бал рахується за однаковою для всіх формулою.
По-шосте, всі, починаючи з директора закладу, знають, що вакантну посаду займе той, у кого виявиться найбільший підсумковий бал. При цьому у деяких випадках, наприклад на посаду директора, у цей бал входить і оцінка за письмову тестову роботу.
По-сьоме, фінальна стадія полягає у формальній співбесіді, мета якої зафіксувати, що претендент прийняв остаточне рішення щодо певного конкретного закладу, якщо у нього був «прохідний бал» на декілька з них. І ніякого голосування «руками» так званих відповідальних за конкурс осіб. Комісія відповідає лише за процедурний супровід конкурсного відбору. Відтак і директор, і колектив отримують найкращого професіонала з тих претендентів, кому приглянувся їхній заклад.
З чого видається доречним було б розпочати, щоб приступити, по-перше, до формування умов узгодженого з народними очікуваннями пошуку дебюрократизованого функціоналу, а, по-друге, до започаткування умов для його поступового просування у діяльність освітнього менеджменту на всіх рівнях системи?
Звісно, є сенс починати потрібно з того місця, яке «гниє щонайперше», тобто з «голови».
Насамперед громада очікує від міністра освіти твердої відповідальної позиції щодо наступних принципів:
перше, - це орієнтація на пронародну освітню політику, яка виключатиме прихований лобізм певних груп та популізм заради тих «стейкхолдерів, котрі сподіваються на подовження практики списування, плагіату та окозамилювання у питаннях атестації як учнів, студентів, так і педагогічних працівників;
друге, - це активне просування інноваційної законодавчої платформи освітньої сфери не лише у депутатському середовищі, а й у засобах масової інформації, у тому числі й питання пріоритетності освіти для країни в цілому та рівня її фінансування зокрема;
третє, - це кардинальна зміна місії міністерства, щоб замість принципу «керівництва закладами» перейти на принцип «творення та відтворення як умов діяльності закладів, так і їх відповідальності за результати діяльності»;
четверте, - це заміна квотно-партійного принципу (призначення висуванців) у формуванні відомчого ядра управлінців (заступники та керівники департаментів) на конкурсний відкритий відбір з числа бажаючих профільних фахівців-практиків, а не традиційного кола освітніх адміністраторів; ми вже й великими у масштабах ЗАДАЧІ та потенційних вигод будуть для 45-ти мільйонної країни витрати на таку команду. Дуже важливо, щоб серед останніх були особистості зі вміннями популяризувати позитивний бік проектів і робити це так, щоб приховані популістські мотиви маргінальних груп спротиву щораз розкривалися і ставала зрозумілою їхня гальмівна сутність. Ось два приклади.
Перший, - наше МОН явно запізнюється з тим, щоб реально врахувати рівень поширення ІКТ та сучасних засобів комунікації і, приміром, припинити друк збірників своїх наказів, а всім місцевим управлінням їх дублювати, зберігаючи бюрократичний стиль якби управлінської діяльності.
Другий, - збереженням бюрократичної недолугості у діяльності МОН є те, з одного боку, лунають заяви про актуальність такої зміни структури освіти, котра започаткує появу як окремого сегменту профільної освіти старшокласників, а, з іншого, населення чує з вуст очільників про запровадження 12-річної ШКОЛИ. У батьків відразу вмикається спротив від уяви, що їхній дитині доведеться «протирати штани у школі» ще один рік.
ДІЄВІСТЬ
Завдяки чому можна досить легко отримати так потрібний стан оптимістичних надій на краще, наприклад, у цьому питанні 12-річки? Є очевидним, що за рахунок змістовних роз'яснень принципової різниці між моделлю 12-річної школи за старим, тільки подовженим, її форматом і новоякісною для нас моделлю 12-річної загальної середньої ОСВІТИ, яка передбачає ТАКУ окрему старшу ступінь, у якій повноцінно враховується індивідуальна схильність та спроможність КОЖНОГО учня.
Мова про принцип цільової ДІЄВОСТІ.
Наприклад, давайте відштовхнемося від того, що хай початкова школа буде з 6 років (1 – 4 класи), основна школа (5 – 9 класи) і старша школа до 18 повних років (10 – 12 класи). На першому етапі хай тільки кожен з профільних ліцеїв отримує статус окремої юридичної особи. Мікст із основною школою не допускається. Випускники 9-го класу до профільних ліцеїв вступають за результатами ЗНО-9 як теперішні абітурієнти до ВНЗ. При цьому вирисовуються три принципові групи профільних ліцеїв: академічні, тобто наукового спрямування, спортивно/військового та мистецького спрямування та професійні ліцеї системи ПТО. Академічні ліцеї у свою чергу поділятимуться на вузькопрофільні та багатопрофільні. Терміном «однопрофільні» не користуємося, бо ліцей – це ще не університет, що готує конкретного спеціаліста.
Чи маємо якусь реальну базу для подібного проектного підходу?
Так, маємо. В Україні вже існують не поодинокі ліцеї, що працюють виключно зі старшокласниками (10 – 11 класи плюс подекуди перехідні 9-ті класи теперішньої основної школи). Більшість з них це так звані ліцеї при університетах. І це вже не мало.
По-перше, більшість обласних центрів мають приблизно три тисячі випускників 9-х класів. З них може бути приблизно 50% тих, хто оцінивши свої реальні можливості щодо програм поглибленого вивчення предметів, зорієнтуються на професійні ліцеї системи ПТО, які доцільно організувати не лише в обласному центрі, а й у кожному райцентрі.
Таким чином для громади у три тисячі випускників 9-х класів основної школи необхідно всього десь три ліцеї (600 – 700 учнів) з профільно-поглибленою предметною підготовкою старшокласників. Тим більше практично вже зараз чи не в кожному великому місті вони давно працюють. Лишається тільки надати наявному практичному досвіду цілісний державно узгоджений формат і належним чином забезпечити юридично та матеріально.
І не є непереборною проблемою створення таких ліцеїв у райцентрах чи у окремих великих населених пунктах, підвіз учнів до яких буде більш оптимальним та економічно обґрунтованим ніж до райцентру. У державному вимірі маємо орієнтуватись на те, що не існує таких країн у світі, котрі б мали проблеми як із самими ліцеями для старшої ланки, так і з підвозом учнів до них.
По-друге, не має жодних підстав всього цього боятися на підставі того, що всі захочуть до академічних ліцеїв і тільки. Не захочуть, коли чітко усвідомлять, що під час навчання у ліцеї їм не даватимуть списувати. Варто тримати у полі уваги й те, що чи не мільярд учнів та студентів сотень країн світу не мають і не бажають мати таке «навчання», за якого списування є допустимою «нормою». До речі, саме цей індикатор ставить під сумнів справжність наших дипломів про вищу освіту, у тому числі.
Так, французи й не думають репетувати від того, що до 30% школярів та до 50% студентів вимушені дублювати повторно навчальний рік чи семестр. Чому, наприклад, частина фінських випускників основної школи (9-й клас) добровільно записуються у додатковий 10-й клас, щоб повторно пройти матеріал за основну школу? Все просто: для людської гідності не є сумісним вимагати чи випрошувати фальшовані оцінки. У більшості народів у псевдоосвіту не граються хоча б тому, що за цим чітко проглядається банальне нецільове, тобто злочинне, використання бюджетних коштів.
По-третє, варто поглянути на ось ці, наприклад, показники сільського району: м.Стрий (60 тис. населення) і Стрийський район як адміністративно-територіальна одиниця. Випускників 9-х класів в місті близько 600, в районі - 550. З них в старшій школі продовжують навчання біля 400 учнів у місті і 300-320 в районі. З інших навчальних закладів в місті є 4 заклади системи ПТО. Зараз із випускників шкіл близько 80% бажають продовжувати навчання у ВНЗ. Тобто сумарно для міста і району при максимумі у 1000-1200 учнів для академічних профільних ліцеїв їх було б потрібно не більше двох (природничий та гуманітарний). Наявні чотири заклади системи ПТО повністю забезпечать основу для потребу профтехосвіті. Не може формування 2-х новітніх за сутністю навчальних закладів бути непереборною проблемою для районної місцевої влади європейської країни. Навіть не мова про батьківські благодійні внески
По-четверте, маємо створити можливості діяти замість розмов про реформи, які, мовляв, будуть потім. Звісно, потрібно розробити державний механізм підбору таких керівних кадрів нового типу для базового та центрального рівня, котрі були б здатними спокійно та впевнено спрямувати критично-гальмівний лемент противників реформи у конструктивне русло залучаючи підтримку з боку батьківської та учнівської громади.
ЯКІСНІСТЬ
Цільовий вектор суспільних очікувань від реформи освіти вимагає акценту на наступні три точки усвідомлення того, на СКІЛЬКИ стан нашої шкільної освіти потребує ЗМІН. Мова про індикатори рівня якості нашої системи.
ШКІЛЬНА ЯКІСТЬ
В Україні не має жодного сільського району, обласного центра чи міста обласного значення з оптимально збалансованою за освітніми напрямками мережею профільних ліцеїв для старшокласників. Більше того, в Україні не має жодного справжнього ліцею академічного спрямування як дійсно того закладу, що вже не школа і ще не університет. У сучасних умовах без профільної освіти старшокласників не є можливою якісна ні система вищої освіти, ні система ПТО.
РОБІТНИЧА ЯКІСТЬ
Якщо в Україні 983 професійно-технічних навчальних заклади, де навчається майже 400 тисяч учнів, то виходить у середньому менше, ніж 400 учнів на один заклад. Якщо маємо 3-річний термін навчання, то в середньому щорічно один заклад приймає на навчання менше, ніж 150 учнів. За такого розпорошення ресурсів ми ще довго не матимемо сучасної якісної системи ПТО.
УНІВЕРСИТЕТСЬКА ЯКІСТЬ
Якщо в Україні понад 800
вищих навчальних закладів, у тому числі майже 250 університетів, а при цьому 2,5 мільйона студентів, то виходить в середньому 3 тис. студентів усіх курсів та всіх форм навчання на один заклад. У радянські часи більшість міських шкіл були на півтори тисячі учнів. Для закордону – 2000 учнів є поширеним стандартом для ліцею як закладу старшого ступеня загальної середньої освіти. Звідки чекати високої якості вищої освіти, якщо у нас більшість ВНЗ лише дещо потужніші ніж світовий стандарт ліцею, а студентів загалом у ШЕСТЕРО разів більше, ніж учнів у професійно-технічних навчальних закладах?
У нас вже чверть століття новітньої української історії так і не має державно-стратегічного конструювання новітньої мережі закладів освіти. Все тримається на інерції радянської «машини» та комерційних інтересах приватних осіб, котрі у більшості реалізуються на державній базі. При цьому донині лунає: НІЧОГО кардинально нового конструювати не треба, хай життя саме все владнає еволюційним чином.
Але ж не мова про ламати. Потрібно перебудувати, зберігаючи дійсно гідне часу і замінюючи віджите. Ніхто з громадян не буде проти кращих викладачів, кращої матеріально-наукової бази. При цьому, чому хтось інший має турбуватися за «робочі» місця для слабких викладачів та науковців з ніякою матеріальною базою, а не вони самі? А ХТО потурбується про ВСІХ тих, хто прагне у поті чола здобувати освіту гідного рівня та здійснювати дійсно наукові дослідження?
Звісно, тих, хто візьметься за формування новоякісних форматів діяльності в освітній справі відразу накриє хвиля вереску. Не треба панікувати: нове тільки виглядає страшним, та й то лише для психіки людини, а не для неї самої як цілісної особистості.
Зміна стану системи не може бути питанням самої системи. Це проблема її менеджера, тобто державної влади: якщо вона не спроможна на роль лікаря, який змінює стан свого пацієнта на кращий, то що це за влада? Уявіть лікаря, котрий замість грамотно змінювати умови функціонування організму пацієнта весь час тільки й буде нервово смикатись на кожний його зойк.
ПЕРСОНАЛЬНІСТЬ
Хочеш – не хочеш, а не тільки корупція, а й реформа щораз має конкретні прізвища. Вони у середовищі депутатів, експертів та стейкхолдерів. Сама себе освітянська спільнота не реформує.
Одним із виявів персональної ініціативи може бути ідея освітнього «ХОЛДИНГУ», бо претендує на реально вимірну системність, тоді як пострадянська так звана «система освіти» не показує дійсно системних чинників. Рівень волюнтаризму, розпорошення, дублювання та самовільності у нас вже чи не зашкалює. На противагу традиційній нашій «системній» безсистемності модель холдингу може стати суспільним інструментом до дійсно новоякісної організації освітньої справи.
АЛЕ при цьому можна знову впасти до чергової профанації доброго задуму. І таке точно станеться, якщо створенням освітніх «холдингів» як локальної структури окремої громади опікуватимуться місцеві університетські керівники.
По-перше, у населення давно не має віри ректорам. Громада має стійке переконання у тім, що ректори не спроможні прозоро і з дотриманням рівних для ВСІХ здобувачів освіти умов розподіляти їх по освітніх рівнях без порушень норм академічної доброчинності.
По-друге, роки незалежності новітньої України показали, що МОН як орган управління освітою виявлявся щораз мало спроможним до системно-стратегічного підходу, неспроможним до вміння інтегральним чином враховувати інтереси ВСІХ освітніх стейкхолдерів. Мова про здатність забезпечувати у загальнонаціональних вимірах оптимально якісний баланс між сегментами вищої та професійно-технічної освіти. І причина у тім, що МОН завжди очолювався вихідцем із ректорського середовища, який потім у те ж середовище повертався.
Тому бачиться, що модель освітнього «холдингу» стане успішною тоді, коли цей «ХОЛДИНГ» буде конструюватися як загальнонаціональний сучасний замінник нашої пострадянської «системи освіти» на дійсно новітню Систему з великої літери. І у цій системі ніякий університет, попри свою найбільшу привабливість чи не для кожного, не має бути у «вершині» її структури. Ніякий ректор, попри свій, навіть, міжнародний авторитет, не має стояти на чолі її управлінського функціоналу.
У підсумку зазначу, що перспектива освіти України бачиться у тім, щоб перехід КОЖНОГО громадянина на нову для нього особисту освітню траєкторію регулювався, підтримувався та підсумовувався успішним для нього чином виключно у форматі процедур ДЕМОКРАТИЧНОГО ГРОМАДСЬКО-ДЕРЖАВНОГО ФУНКЦІОНАЛУ. У повному сенсі цього поняття. Тільки від так можна досягти стану за якого в освіті людина буде метою, а не засобом до досягнення «мети»
